молися про мене.

..Я буду ніжно тебе кохати.
Вічне - сонце, музика, слова.
Я буду завжди про тебе дбати.
І завжди буде лунати мова моя.

І буду невимовно ридати,
бо в серці мойому війна.
І поки мене будуть вбивати,
доки не кінчиться твоя молитва.

Я ще досі чекаю.

Я ще досі молюся.
Я ще досі чекаю.
Якщо на коліна впаду - не дивуйся,
про нас обох дбаю.

Забери мене, море.
Забери хоч кудись!
Ти позбав мене втоми,
крикни: "Звільнись!"

Я ще досі чекаю
твого моря в очах.
Що робити я маю,
коли слів мені брак?

Я розчинюсь, вірю.
Завітаю до Посейдона.
Як в друга спитаю:
"Можна?
Ти здійсниш мою мрію?"

Я питаю тебе.
Я сподіваюсь ще досі
розчинити себе,
своє дике волосся.

feel

я відчуваю, що ми - океан,бескінечний океан.
я відчуваю, що внутрішня свобода - це я.
я відчуваю, що ти - найкращий із людей.
я відчуваю, що маю щось, що допоможе мені йти далі.
я відчуваю ваше тепло.
я відчуваю, що краще не бувало.
я відчуваю, що можу відчувати.
я відчуваю.я відчуваю.я відчуваю.
хвала Богу.

the deepest.

обрывками фраз,старых газет и синего неба в глазах живут они,люди.
давясь сладкой ватой, приодолевали расстояние в жизнь.доверяли только ногам,ведь не зря,дорогие,нет правды в ногах.
откинувшись на сиденье из моря плыли по болоту кайфа и продажности.
а ведь так хотелось пройтись по чистой улице истины.
истина - горькое вранье, которое с таким трудом подкоряется миллионам мертвецов.
..мертвецов,которые живут обрывками фраз,старых газет и синего неба в глазах.

невже в вашому житті не було таких моментів, коли хочеться зайти в кімнату,відкрити німе вікно,вдихнути запах мокрого асфальту та насупитись як небо? хочеться пройтися по кімнаті,не поспішаючи, для того,щоб відчути кожну клітинку тіла, щоб закрити очі та уявити, як стоїш під отим холодним дощем, що так хоче залізти тобі у думки та роз'їсти всі сумніви.на всю гучність включити Вакарчука, лягти на підлозі і посміхатися словам пісні,яка вливається у твоє серце.
хочеться забути про реальність,уявивши собі степ та небо.уявивши червоне та біле.уявивши тебе.
а взагалі - найрезультативніше - не відчувати.хоча б на деякий час,який постійно,як паразит, їсть тебе зсередини.
і тоді добре.
казати, що мені погано зараз - це збрехати.краще,ніж зараз,поки що не було.але життя - підла скотина,що так любе обпекти тебе як сонце.тоді пече все,кожа червоніє і ти все думаєш, що його зробити, щоб полегшало.
самокопання - найжахливіша річ у цьому житті.адже ти починаєш бачити свою наскрізь гнилу душу, розумієш свої вчинки та їх наслідки.а найбільше я боюсь наслідків.страх всього мого нікчемного життя.наслідки - це моя совість, яку заривали дуже погано і яка є моїм особливим гостем.
жалкуючи про щось, я розумію, що це допомагає.багато вчинків зроблено і ніколи не будут рецедивами.так,на мою думку,і будується життя.на вчинках та їх наслідках.на помилках, які ріжуть легені і вкінець життя тобі важче і важче дихати.та мабуть під кінець життя від легенів залишається лише спогад.
ти вже тоді навіть не спиш, бо боїшься задихнутися.
..задихнутися від отого повітря, що наповнює твої неіснуючі легені.

Евгений Замятин, «Мы»

— Ты любишь туман?
...
— Я ненавижу туман. Я боюсь тумана.
— Значит — любишь. Боишься — потому что это сильнее тебя, ненавидишь — потому что боишься, любишь — потому что не можешь покорить это себе. Ведь только и можно любить непокорное.  

Просто..просто я думаю, що час настав.ну звичайно, я приготуюсь.
я вже все придумала: вдягнусь у все біле, виділю губи тільки - червоним.я буду безмежно гарною зі своїми карими очима, що свідчять про мою бездушність.я зроблю найкращу зачіску.
все буде ідеально.
для.
того.
щоб.
..щоб втопитися у твоїх обіймах.

якби я хотіла не приховувати нічого та говорити-балакати не думаючи.все, що в голові викладувати, все, що в легенях.якби я могла.

Я не знаю, как выразить тебе свою благодарность.спасибо, что ты был, есть и будешь,я уверена, в моей жизни.ты внес то в мою жизнь, чего мне так не хватало - привязанность, эмоции, слезы, бессоные ночи, да-да, мне этого не хватало.я так люблю тебя за Твой мир, который теперь навсегда присутствует в моей голове.
как же мне жаль,милый, что сегодня самый последний день всего.последний раз я смотрю на тебя, не зная, что будет дальше.сегодня - это день, которого я ждала, но и одновременно боялась.
и знаешь, эти слезы - это слезы счастья.что я знакома с тобой и со всем, то с тобой связано.
я плакала навзрыд, вспоминая, как это было в первый раз.все до последней капли, до последней эмоции.
знай, я всегда буду с тобой.
в душе и сердце.
Мальчик-Который-Выжил.

Я всюди тебе шукала.

Я всюди тебе шукала.
В кожному русі твоєму, моєму: в кожному помасі кисті, в кожному різкому жесті, в кожному ударі серця, кулаком.
Шукала в кожній книзі, в кожному слові, літері. Вдивляючись у пустоту між рядків, бажаючи побачити те, чого не існує. Тебе.
Безнадійно намагалась відшукати частинку тебе в будь-якому кіно, в порно, переглянутим на ніч, в дурнуватій комедії. 

Я відчуваю, що скоро зійду з глузду. Болить голова та легені.
Ще, знаєш, шукала тебе в небі, нескінченнім небі, яке оточювало мене всюди. Знаєш, повсюди, як тюрьма. А я все шукала і шукала.
Шукала в кожному затягуванні тютюном і не тільки. Навіть в дикому перекурі я намагалась тебе знайти. В ненормальному алкогольному сп'янінні.

Я відчуваю, що скоро зійду з глузду. Болить голова та легені.

Шукала тебе для того, щоб стати твоєю. Щоб ти зміг зробити зі мною все, що побажаєш. Щоб міг користуватися мною.  Щоб ти відчув мене. Відчув моє тіло та душу. Я хотіла, щоб ти, омрієнний ти, забрав мене до себе.
Я всюди тебе шукала.

Я відчуваю, що скоро зійду з глузду. Болить голова та легені.

18.05.2011

without eyes.

Ты - слепой художник в чужих руках, которые используют тебя в качестве рабочего инструмента. Понимаешь, никому совершенно неинтересно, кто ты и что ты. Главное - ты слепой. Всем плевать на твою тонкую душу, в которой, как в бесконечном океане, можно раствориться.
Пойми, всем плевать. На твои чувства, действия, мысли. Ты же слепой.
Ты приравниваешься к дешевой рабочей силе. Тебя дурачат, смеются над тобой, корчат рожицы, плюют обидами в твое невидящее лицо. А что? Ты же слепой.
И когда ты поймешь, что ты никому не нужен, что "нуждающиеся" в тебе люди - это иллюзия, ты выколишь себе глаза. Закроешь уши своими изуродованными руками.  
И тогда это уже будет несмешно - слепой без глаз.
15.05.2011

dream .

Ты - частичка моей реальности. Ты так далеко, но в тоже время.. Сидишь внутри, крепко обхватив ручками мое сердце, бьешь по стертым до боли струнам души. Ты течешь по моим венам, ты вечный гость в моей голове. Ты то, что всегда будет у меня. Ты то, что никогда меня не покинет, будет сопровождать. То, что заставляет жалеть, плакать, кричать, а в конце, возможно, радоваться и ликовать.
Я не могу надышаться тобой, не могу отпустить мысли.
Ты знаешь меня всю, ты знаешь каждую эмоцию, каждую морщинку на лице, каждый изгиб тела. Ты как цунами внутри меня, революция, которая заставляет жить.
Ты - жизнь, с ее радостями и подвохами.
you were the one i tried to draw
how dare you say it's nothin to me
baby, you're the only light I ever saw.

19.04.2011

out loud .

Кровь. А ты все стучишь. Громче.. Громче.. Громче..Нужно громче!
Нужно, чтобы небо услышало. Смотри вниз - увидишь его. Но надо достучаться.
Не чувствуешь рук. Верхнего слоя кожи как-будто и не существовало. О, вот еще что. Может, крик? Кричишь. Я знаю, докричишься. Громче, громче!
А вот слез не надо. Слез никто не услышит. Никто не обратит внимание. Лишнее.
Бей кулаками! Стучи!
И, возможно, тебе откроют.

А что, если нет? Кричи. 
22.12.2010

trying to kill the pain .

Встань на носочки. На большой палец. И стой. Больно, правда?
Терпи. Обопрись обеими руками об невидимое стекло. Держись, еще немножно. Потерпи. А пока почувствуй.. Ты чувствуй, какая она идеальная.. Эта невидимая стена. Чувствуешь? Чувствуешь, какая гладкая поверхность? Проведи кончиками пальцев..едва касаясь.. Так, чтобы прошла дрожь по коже. Тебе больно. Потерпи еще немножко, милая. Скоро ты будешь твердо стоять на земле. Нужно просто немножно потерепеть. Подождать. Сейчас прижмись лицом к тому единственному, что помогает тебе стоять. Закрой глаза..Прижмись щекой. А потом.. Видишь, дыхание? Оно тебя чувствует. Дада, чувствует, помогает.  
Эй, аккуратнее, куда же ты?! Одно неверное движение и оно разобьется. Стой, еще совсем немножко. Адская боль, ну, а что делать? Потерпи, милая, потерпи.

А когда стекло разобьется, а оно обязательно разобьется, ты встанешь. Но теперь будет болеть не только один палец, а все. И не только они, будет болеть пятка, вся ступня. И когда ты встанешь, ты захочешь оттолкнуться, чтобы встать опять на носочки, не чувствовать такой боли. А поздно.

Теперь будет болеть все.
22.12.2010

folle

Відкривши чиєсь серце, не забудь включити світло
коли не зможеш повернути годинникову стрілку
стає темно як вночі
хочеш сховатися від вітру страху
хочеш піти іншим шляхом
забуть про те, що треба  
пам'ятай, що хочеш
живи, не оглядуючись 
птахом в небі
живи, б'ючи по струнам душі
так, щоб стрибаючи з висоти щастя  
не боятися, що можеш бути зломаним
ти не оглядався на минуле 
зробив те, що розриває легені
і не кажи після цього, що звик
опиши те, що не можеш змінити 
зроби так,щоб я прокинулась навіть коли не сплю
і якщо я піду 
знай, що я задихалася

folle

 

22.12.2010

12.12.2010

15 хвилин до прибуття. Таке відчуття, наче відбувається шось нереальне. Наче і не зі мною. Наче уві сні. 
За годину до концерту. Хвилювання. Але приємне. Таке хвилювання буває перед Новим роком. Коли розумієш, що скоро буде шось хороше і приємне.
30 секунд до концерту. Ну що?! Поїїїїхали!
Півгодини після початку. Нереальне відчуття - по факту, у цьому залі немає рідної тобі людини, окрім Дашки, яка тримає мене за руку і ми разом радіємо тому, що ми тут. Але у твоєму серці присутнє відчуття того, що на цю мить, на час концерту, всі люди у цьому залі тобі рідні. Хоч ти і бачиш їх у 1ий раз і можливо ніколи більше не будеш наблюдать їх у своєму житті, розумієш, шо то - рідні тобі люди. Пофіг, чи то розукрашений парєньок, який явно шось прийняв перед концертом, чи то якийсь п'яний чувак, який пристає до усіх дівчат у залі. Зараз то усе неважливо, бо всі ми зараз - наче рідня.  
Година після початку.

(Продолжить)

Краєм свого хилого розуму я шарю, що до мене ще не дошло то, шо я на концерті марсів. Що я на концерті людей, які роблять музику, котру я слухаю кожень день! Людей, які допомогли зрозуміти, що з десятитисячним натовпом мене щось об'єднує!) Щось одне.. Коли 10000 тисяч чоловік співає одну і ту ж саму пісню во главє з Джаредом Лєто, який розмахує українським прапором на сцені. І я навіть не можу передати, що ти почуваєш, коли Джаред, якого ти бачиш тіки по ящіку або в інеті, омріянний Джаред спілкується з публікою. І пофіг, шо то його заєжжене "Ну что ты стоишь как дуб" або "Ах, Одесса, жемчужина у моря" або ж "А нахуя попу гармонь?")(хоча тоді я не знала про оті його фішки). То все посрать. Не можна описати відчуття, які ти переживаєш, коли він говоре про твою країну і найголовніше за весь вечір: обіцяє повернутися. Тоді ти просто на небесах(слухаєш Лєто і touch the fucking sky) і вже не можеш дочекатися наступного разу.   
30 секунд-10 хвилин після кінця. Зараз не хочется нічого стримувати. Стримувати емоцій: кайфу, драйву, задоволення і т.п. Хочется кричати, jump, продовжувати співати, підіймати руки в гору і радіти як мале дитя кожній улюбленій пісні. Не хочеться, щоб казка закінчувалася! Емоціїї наче рікою ллються у твої думки, а потім мову, жести. Як іноді буває прикро, коли не можеш проявити своїх емоцій наповну. Адже зараз я в авто, і тут не по jump. Але згадую -Are you ready the get crazy like a motherfucken crazy motherfucker і на моєму лиці посмішка, якою б та фраза не була. Yeah, Jared, we are ready to get crazy like a motherfucken crazy motherfucker next time!) And we Will be more crazier next time!) and i believe u will return!