Відокремлення власного Я, анексування всіх прив'язаностей і вивільнення з павутини спогадів - час зупинився, його взагалі ніколи не було, як і нас з вами.
Наче в поїзді, або, краще, в літаку - над простором, чи ти і є той самий простір, заповнений власне тобою. Або тими самими спогадами.
Немовби ти - дослід, і все твоє життя - декорація, уявна лабораторія, божевільня, хостел для всіх щасть, умовностей, причин та наслідків. Та й все, що в тебе є - ті самі умовності, що пережовують, знищують, подрібнюють, ув'язнюють дух в тілі, і здається, що воно - тюрьма, зона обмеження і болю, спокійного і відчайдушного. Саме відчайдушного, поки він не встигне стати звичайним гвоздиком на шафі у твоїй спальні - чимось буденним й звичним.
Гра в асоціацію, виправний центр мрій і амбіцій. Тут не виліковують, ні тобі реабілітації, ні довгого процесу відновлення - це квиток в іншій кінець, трансгресія станів.
Це кола карми, дані мені ось так, задарма.

за всю жизнь люди переживают бешеный спектр эмоций, переживаний, чувств. меняется лишь степень "чувственности", регулируемая опытом и возрастом. 

но когда ты "в состоянии" нет ничего более волнительного и сильного, ты - само волнение и сила.

и остается лишь перечитывать историю и либо погружаться в омут памяти, либо смущенно улыбнуться себе самой.

так честно, так искренне - почему сейчас так не выходит?

для того, чтобы что-то отпустить, нужно вернуться, пережить и простить. в обратном случае ты встанешь на учет - "круги ада" будут нескончаемы. ну тут я иронизирую, но вы поняли.

это жесть.

я была не готова к такому. 

меняются только саундтреки - от разрывающей тишины до звука рассекающего воздух хлеста.

и все действительно повторилось. чуваки, все повторилось до малейших деталей.

нельзя, непростительно и незаконно, не разбираться с собой до конца, не расставлять все точки над і, не понимать, как и почему. в общем, глотнуть не переживывая.

в конце концов, постарайтесь сделать так, чтобы не было желания придти к себе Той, обнять и пожалеть. 

чувак, будет в тысячу раз хуже.

я столько раз разлюбливала тебя и снова влюблялась, что, откровенно говоря, от моей любви может ничего не остаться.

И вдруг, в один момент, мир перевернулся с ног на голову, поменял свой радиус, изменил координаты и остановился.

Мой эгоизм поглотил меня, окутав плотным дымом себяпережевывания. Я сварилась в собственном же непонимании никого и ничего кроме Своего.

Так много говорить о чувствах и не чувствовать, оценивать и воспринимать людей по своим же ощущениям, не обращая внимания на их собственные. Не копать глубоко, не понимать мотивацию, не видеть ядра. 

Даже то, что я пишу об этом и думаю - огромный котел себяпереваривания.

Перевести и выбросить.

Теперь все мои отношения(в смысле отношение, относиться) сводятся к нулю, то есть их нет, потому что они будто иллюзия во мне, глюк, неправда, что ли?

Может так должно быть? Много людей думают о чувствах других?

Ну конечно.

Конечно, да.

И, конечно, нет.

Ну или так, как по не вниманию можно прочитать слово «конечно».

Меня долго трясут за плечи, пытаясь «оживить». А я все не поддаюсь и бегаю галопом внутри себя.

Don't build your world around

Volcanoes melt you down.

Я хочу.

Ти можеш собі уявити, що я витратила своє останнє бажання на тебе? Ти можеш в це повірити?

Бо я не можу.

Хіба так існує? Хіба люди сходять з розуму від такого?

Це схоже на накопичування образ, сліз, зла, ненависті, кохання, космічної ніжності, бо я не можу уявіти таку ніжність на землі.

Ти збираєш ці «скарби» і гниєш зсередини, все це отруює тебе, бо не має виходу, бо куди ж йому всьому дітися? 

непозволительная роскошь.

нічого не забувається, нічого не проходить. все тихим звіром сидить в тобі і деколи погаркує уві сні.

весь твій біль, весь твій тягар - це ти, і лишається тільки волочити його за собою наче поранену людину, іншу. Ти розумієш, що вона вже не виживе, лишати, кидай, тікай, вже не відкачати, але ти вперта - я врятую! і знову все буде добре, спокійно, ти одужаєш, і буде як завжди...

Темна кімната. Темрява всюди, чорнота зжирає твоє сердце, калічить душу та викручує тіло, кожен суглоб і кожну думку. Я не божевільна, божевілля нема...

І тільки хочу туди зайти, тільки тонка лінія світла ріже приміщення, сильна хвиля мого моря виштовхує мене, обнімає і тихесенько так каже: ні. 

І я піддаюся, пливу на берег, рятуюся, жертвуючи життям. Не своїм. 

Різко, пронизливо, поривчасто, рвучко, гостро.

Якщо заглядати в кожну кімнату, можна збожеволіти. А я не божевільна, божевілля нема...

 

melancholy madness

да мне просто хочется о чем-то написать.

я так ярко почувствовала сегодня то, что чувствовала тогда. просто вспышка и бац! - флэшбек и ты снова там.

единственная моя проблема существующая - надмірна чутливість. именно так.

ну вот если представить, что каждая эмоция, каждое чувство, каждая мысль - это словно тебе в грудную клетку заливают ледяную воду, ты жадно глотаешь воздух, начинаешь все-таки дышать, но ребра будто сжимают всю тебя. 

один день три осени 

вроде на тебя взваливают груз и ты падаешь назад в Ничего.

иногда даже кажется, что едет крыша - похоже на то, когда тебе сводит мышцы.

выворачивает на изнанку, трясет, с головы до ног (даже когда пишешь об этом), как-будто безумие пережевывает тебя, и выпивает все силы.  

хотела ли я тогда, чтобы это прекратилось?

хочу ли я сейчас, чтобы это прекратилось?