Як би не закінчилася ця вистава з двома акторами, якою б не була лебедина пісня цієї трагікомедії - в неба назавжди залишаться твої листи зі знаком безкінечності замість назви, з непохитним почуттям прив'язанності - не твоєї до мене, а моєї до тебе. Я буду назавжди прив'язаною до мого моря - до тебе, який подарував мені життя, а потім, без жалю та докорів сумління, відібрав його.
Небо пограбувати, щоб людиною стати! Вибач, милий, за каламбур. З диким почуттям ненажерства, з несумісною зі життям ніжністю вкрасти твої руки на папері, ще досі теплому від дотиків думок про мене, твою рабиню. До рук потраплять квіти, які ти мені подарував колись давно. Ще тоді, коли замість моїх очей було сонце. Все це я поскладала до безмежного конверту, в якому і сама хотіла втопитися. Хватати, притискати до грудей, заритися губами та закрити очі в ейфорії, що, як хвиля океану, забирає в тебе відчуття реальності, залишаючи тільки заражений свободою мозок.
А потім, загортаючи найсолодші спогади у саван, падаєш з тієї висоти нескореного неба. І, за іронією долі, розбиваєшься об солону воду.
Свобода.

спасибо миру за глаза
и за небо у нас над головами.
как жаль, что не дал он тебя
и не задумался над Нами.