И вдруг, в один момент, мир перевернулся с ног на голову, поменял свой радиус, изменил координаты и остановился.

Мой эгоизм поглотил меня, окутав плотным дымом себяпережевывания. Я сварилась в собственном же непонимании никого и ничего кроме Своего.

Так много говорить о чувствах и не чувствовать, оценивать и воспринимать людей по своим же ощущениям, не обращая внимания на их собственные. Не копать глубоко, не понимать мотивацию, не видеть ядра. 

Даже то, что я пишу об этом и думаю - огромный котел себяпереваривания.

Перевести и выбросить.

Теперь все мои отношения(в смысле отношение, относиться) сводятся к нулю, то есть их нет, потому что они будто иллюзия во мне, глюк, неправда, что ли?

Может так должно быть? Много людей думают о чувствах других?

Ну конечно.

Конечно, да.

И, конечно, нет.

Ну или так, как по не вниманию можно прочитать слово «конечно».

Меня долго трясут за плечи, пытаясь «оживить». А я все не поддаюсь и бегаю галопом внутри себя.

Don't build your world around

Volcanoes melt you down.

Я хочу.

Ти можеш собі уявити, що я витратила своє останнє бажання на тебе? Ти можеш в це повірити?

Бо я не можу.

Хіба так існує? Хіба люди сходять з розуму від такого?

Це схоже на накопичування образ, сліз, зла, ненависті, кохання, космічної ніжності, бо я не можу уявіти таку ніжність на землі.

Ти збираєш ці «скарби» і гниєш зсередини, все це отруює тебе, бо не має виходу, бо куди ж йому всьому дітися? 

непозволительная роскошь.

нічого не забувається, нічого не проходить. все тихим звіром сидить в тобі і деколи погаркує уві сні.

весь твій біль, весь твій тягар - це ти, і лишається тільки волочити його за собою наче поранену людину, іншу. Ти розумієш, що вона вже не виживе, лишати, кидай, тікай, вже не відкачати, але ти вперта - я врятую! і знову все буде добре, спокійно, ти одужаєш, і буде як завжди...

Темна кімната. Темрява всюди, чорнота зжирає твоє сердце, калічить душу та викручує тіло, кожен суглоб і кожну думку. Я не божевільна, божевілля нема...

І тільки хочу туди зайти, тільки тонка лінія світла ріже приміщення, сильна хвиля мого моря виштовхує мене, обнімає і тихесенько так каже: ні. 

І я піддаюся, пливу на берег, рятуюся, жертвуючи життям. Не своїм. 

Різко, пронизливо, поривчасто, рвучко, гостро.

Якщо заглядати в кожну кімнату, можна збожеволіти. А я не божевільна, божевілля нема...

 

melancholy madness

да мне просто хочется о чем-то написать.

я так ярко почувствовала сегодня то, что чувствовала тогда. просто вспышка и бац! - флэшбек и ты снова там.

единственная моя проблема существующая - надмірна чутливість. именно так.

ну вот если представить, что каждая эмоция, каждое чувство, каждая мысль - это словно тебе в грудную клетку заливают ледяную воду, ты жадно глотаешь воздух, начинаешь все-таки дышать, но ребра будто сжимают всю тебя. 

один день три осени 

вроде на тебя взваливают груз и ты падаешь назад в Ничего.

иногда даже кажется, что едет крыша - похоже на то, когда тебе сводит мышцы.

выворачивает на изнанку, трясет, с головы до ног (даже когда пишешь об этом), как-будто безумие пережевывает тебя, и выпивает все силы.  

хотела ли я тогда, чтобы это прекратилось?

хочу ли я сейчас, чтобы это прекратилось?

 

со мной происходит что-то странное.

я почувствовала достаточно в этом году, чтобы поменяться и чтобы идти дальше.

и сейчас, когда совсем нет времени на Тебя, то есть, я не уделяю времени Тебе в контексте себя.

ты есть, иногда я плачу, я не вспоминаю, но это будто тупая боль, ноющая. а потом ай ай яяй

ну

я не знаю

стоп, притормози, выходим.

четко подвешенное состояние. пауза - и ты в пространстве, в которым пытаешься само идентифицироваться, твердо стоя на ногах, когда под ними нет почвы. ощупать материальное Все и получить выдуманное Ничего. 

четкая направленность внутрь себя. Себя, как материального, Себя, как реального, существующего и любящего. 

определись ! скорее ! взбудоражься ! похлопай себя по щекам ! взбодрись ! ДА ПРОСНИСЬ НАКОНЕЦ !

почти как Ешь. Молись. Люби.

Ешь. Ебашь. Люби.

5.37

я простягнула крила

5.17

ця ніч була схожою на ті інші, коли очі не могли заснути, думки прийти до ладу, взагалі, прийти в голову, повернутися з оріону, яким вони, думки, висіли наді мною, над моїм ліжком, яке без спокою намагалося мене приколишити. все це, як і ті рази, не давало мені простіру, намагалося задушити, льодяними руками здавлювало легені і серце, таке сіре і велике, яке було підвішене стільки часу. блукало у повітрі, зчорнілого ззовні. але тоді, завжди, я відчувала абсолютне щастя, якесь прозріння, якусь нову еру, нову мене, нові відчуття і нову Землю. цього разу я відчуваю прірву. прірву всього того досвіду, який я маю, і через який повинна пройти. з гідністю, з честю, з внутрішнім спокоєм, з розумінням, врешті решт. себто з собою, себто зі своїми Я, себто з тобою нею ним ними світом.

темно.

я б'юся в темряві із стіною, забуваючи, що треба увімкнути світло у кімнаті без вимикача. або просто дочекатися сходу сонця, або чого. або чого його не дочекаєшься, чому його нема, скільки чекати, де ж воно, те кляте сонце ? 

привіт, я знову в іншій кімнаті божевільні.

знову тріп, і цього разу я не відчуваю з'єднання зі всесвітом, не відчуваю звук єдиним організмом зі своїм власним, тепер тільки повне відчуження, я в старості, я в Індії, або в Іспаніі, або ще в Сибіру, або, перерахувавши всі зірки на небі, повернення - і знову купа питань. через таку кількість питань і неотриманих відповідей іде дах, десь на захід.

врешті решт, яке ж це відчуття, пережовування кожної клітини тіла страхом. він наче ділиться на два типи: фізичний та психологічний, або може логічний, до речі логіки в усьому цьому немає, у всьому немає логіки, фізичний та психологічний.

карма поліс.

насправді, скільки ж у світі пустель. кожен з нас стоїть в одній окремій, ніхто не бачить і не чує, але всі бачать і чують. отакий от каламбур. уяви, що ти дивишься на себе зверху, ти стоїш посеред купи піску, ти це ти, ніхто не скаже, куди йти, як, і чому. а ще уяви, що ти дивишься на це все, на свої скитання і нічого не можеш зробити.

ага.

страшно.

ну це вже якийсь параноід андроід.

стихія. я тону.

пустые поиски мутной истины, господа.

привет

как и в жизни

Біль як відсоткова відчайдушна суть; вона, невпевненість, як вірна впевненість. ти завжди будеш там, в мені, в кожному сантиметрі будеш клятий ти, як би я хотіла тебе не любити. Люблю тебе, лублю немов божевільна, люблю як весь всесвіт навкруги мене.

бо ти як поле, бо ти як море, бо ти моє, саме останнє. саме живе. 

я хочу, я мрію, я думаю, я страждаю, я відчуваю біль, ти думай про це ж саме. ти думай про мій

біль.

я щаслива, я дійсно щаслива, бо мій дух вільний у клітці, в моєму тілі, але я відчуваю - безкінечніість  поряд, поряд ти і я, поряд все і нічого. ми наче щасливі і нещасливі водночас.

співай

говори

мене.

я відчула себе Саламандрою.

эта песня прям совсем глубоко-глубоко вскарабкалась мне на плечи.

All I want is nothing more

To hear you knocking at my door

'Cause if I could see your face once more

I could die a happy man I'm sure

When you said your last goodbye

I died a little bit inside

I lay in tears in bed all night

Alone without you by my side

But If you loved me

Why'd you leave me?

Take my body

Take my body

All I want is,

And all I need is

To find somebody.

I'll find somebody like you.

Oooohhhh ohhh

So you brought out the best of me,

A part of me I'd never seen.

You took my soul and wiped it clean.

Our love was made for movie screens.

But If you loved me

Why'd you leave me?

Take my body,

Take my body.

All I want is,

And all I need is

To find somebody.

I'll find somebody.

Ooooohhhhhh

If you loved me

Why'd you leave me?

Take my body,

Take my body.

All I want is,

All I need is

To find somebody.

I'll find somebody like you.

Oooohhh

Тримай мене міцніше. Тримай мою душу. Тримай моє серце. Тримай моє тіло. Тримай всю мене, всіма силами, як найостаннішу надію, як останнє кохання. Тримай мене своїм коханням.

Ти завжди будеш чимось най най най.

наче незкінченний тріп, кожен день я в різних божевільнях, кожен день бачу більше і більше хворих людей, та сама стаю хворою та немічною. і ця подорож забирає, висмокчує, краде останні сили та надії на вилікування. неначе темний коридор, яким ти йдеш зі світла і темрява поглинає всього тебе, і ти стаєш з тією темнотою одним цілим. і не видно світла, і він вже не заважає і не турбує.

це страх не повернутися, це страх залишитися божевільною і безпомічною. це страх стати минулою мною.

я знаю, что объединяет каждого человека и каждое живое существо во Вселенной - у каждого есть место, где присутствует ощущение дома. здесь комфорт, спокойствие, здесь все настоящее, здесь ни у кого нет проблем, все хорошо и закономерно. здесь душа чиста, как весеннее море, ты в гармонии с самим собой, потому что гармония во всем вокруг тебя, она будто обволакивает тебя со всех сторон, и не покидает, пока ты тут. 

здесь ты дикий, живее живых, ты дите природы, ты знаешь свое предназначение, ты не болеешь, чувствуешь свое тело, ты знаешь себя всего. все себя знает тебя. 

это счастье.

hey man

колись я зроблю це все одним цілим, себто свої тексти, себто себе.

ну значить не сходяться наші полюси і не повторюються наші координати.

і все б нічого, і мабуть повинен вже ж був народитися новий початок, нова хвиля, нова подорож. але ні.

ти - анексія. ти паразитом сидиш в мені, і я не маю ніяких сил вилікуватися, вижити тебе з себе, вбити цю частину себе, себто знищити одне із своїх Я. може це і добре, може так треба, і через тисячу років, в іншому житті, я буду паразитом і відчую іншу сторону медалі, - але зараз я тут. 

зараз я тут, думаю собі як тебе позбавитися чи може звикнути, любити, годувати, ростити, вкладати в тебе душу, яку ти вже понадкушував з різних сторін, немов напів гниле яблуко. 

кожна твоя думка і кожен твій рух проектує модель моєї слабкісті, твоєї  нескореності і моєї  залежністі. і моєї ненавісті, яка робить мене гірше; тобто я. тобто я відмовляюся від кохання до всесвіту заради своєї ненависті до тебе, якогось там паразиту. Якогось.

..  потрібне довге абстрагування, без всіляких допінгів. навіть сигарет.

і ця шкідлива звичка, страх шукати щось нове, пропускати через себе щось інше, не своє, кожен довбаний раз повертає мене на лінію старту, чи фінішу, чи взагалі це не старт і не фініш, а якийсь трамплін. точка відліку, чи 3 година дня, чи, якщо хочеш, пологовий будинок, де народжуються мрії, плани, думки, всілякі мантри та перспектива майбутнього. та чогось ніхто не народжує теперішнє.

распишитесь-получите.

.. останні дні відчуваю себе німою. неначе німота разом з кров'ю обгортає моє тіло і наповнює його зсередини глухотою. кожна хвилина мого життя як окремий фрактал. все відбувається окремо від один одного, все не разом, і мене з ними немає. як привид.

багато наркоманів кажуть, що наркотики - це свобода, визволення, узаконення своїх правил в існуючій реальності. насамперед стосується наркоманів-профі, себто тих, хто має фізичну залежність. 

але що то за свобода така? ніякої зони комфорту, ніякої обіцяної свободи, натомість ти неначе у тюрьмі.

неначе в'язень власного тіла, власних інстинктів, власного фізичного, яке переважає прихологічне, це єдине, що може перемогти твоє его, знищити його, видряпати з твоєї сутності. звільнення від самого себе, обмеження свободи самому собі.

а потім? лишається тільки нудота, що це було, відбувалося з тобою і ти нічого не міг з собою вдіяти, бо ти нікчемний витяг з моря брудних та бридких залежних, які не можуть побороти своє тіло та отримати справжню свободу. ти - слабак.

абстрагуєшься.

і до нових висот.

падаючи нижче. і нижче. 

до самих висот.

ти моя впертість, ти моя впевненість, ти моя стабільність, так би мовити, гарантія. ти порожній сенс, ілюзія, міраж, патологія в моєму організмі, ретроперспектива, неіндифіковані страждання.

страждати. 

страждальний.

страждальницький.

страждено.

страждальник.

страждальнець.

смішно.

ти - ніщо, тебе нема, і ніколи не було.

і мене з тобою нема.

і того моря не було.

отримали сьогодні завдання на парі написати щось на тему своєї батьківщини. ось що з цього вийшло:

В якій Україні я хочу жити?

«…Ні! Цей народ із крові і землі

Я не віддам нікому і нізащо!

Він мій, він я, він – світ в моїм чолі…»

М.Вінграновський

 

Я народилася в Україні.

І я цим пишаюся.

Це не особисто моя заслуга. Так, на щастя чи на біду, склався початок мого існування. З моєї Батьківщини.

З України.

Вона – жінка. Вона – мати. Вона – країна. Вона – це все, що є в кожного з нас, в кожного, чиє серце б’ється в унісон з її власним. Вона – це серце. Вона – це я.

І ти.

Я хочу, щоб серце ніколи не зупинялося. Я хочу, щоб його ритм був прискорений, неначе воно – щасливе.

І я разом з ним.

Я хочу, щоб воно було цілісним. Не штучним. Без всіляких несправжніх клапанів та хворобливих відхилень.

Я хочу, щоб воно було.

Я хочу, щоб була я.

І ти.

я дійсно щаслива, я дійсно маю все, не маючи нічого - в мене є я, мій світ, зі всіма перспективами і координатами, зі всіма "за" і "проти". бо в мене було та ще буде. бо я.

без тебе наче мій світ під нахилом 90 градусів і все те, що зкотується вниз, зкотується у прірву минулих мене. зкотуюся туди і я.

ми з тобою в розвалинах власних реалій, в будинку власного дістрою, власної смерті. ми з тобою наче апокаліпсис у чотирьох стінах, які руйнуємо ззовні; ми наче супутник цього простору, цього часу, які не впливають на нас. ми неначе дзеркало всесвіту, що приймає сигнал з кінців наших пальців. наче все і нічого. майже нічого.

пробач за хаос, пробач за стіни. 

перестаю знаходити плюси в мінусах, мінуси в плюсах. це два полюси, два серця, два краї  прямої, дві кінцівки твого тіла, якщо хочеш, бо це дві грані одного тебе. я відпускаю свою слабкість, своє хворобливе кохання до всього, що сприймає одна з моїх сторін. я відвикаю від свого одвічного сусіда - почуття власної нікчемності, непотрібності світові, адже я створила свій власний, в якому потрібна самій собі. і він реальний, він існує, до тих пір, поки існую я. поки існують кордони, ці дві сторони моєї душі, або, так би мовити, різні камери мого серця. я хочу позбутися щирості в слабкості, тобто слабої непереконливої щирості, я хочу змінити, вирізати, виколупати, знищити. вона не погана, але така зайва вже зараз, на іншому рівні розвитку життя в моєму океані. відпочити від цього і дати можливість чомусь знайти мене, не чекаючи, коли те, що не потрібно, піде. 

дати можливість собі йти. не очікуючи, що за тобою підуть.

я хочу віднайти, одвічно намагаюся пізнати любов до всього, і до цього ірреального світу в моїй розчаровоючій реальності. ірраціональне кохання в раціональному світі, або взагалі, віднайти корінь у своїй шаленій відданості, без якої я існувати не можу, та й не хочу, бо це єдине, від чого здіймаються хвилі, небо блакитнішає, повітря стає насиченем сіллю та неможливою від можливості бути відчутою свободою.. все це в моїй голові, вся я там.топитися в ній страшно, ковтати повітря з страшним відчаєм, але впускати в себе тільки воду, яка втрачає свої властивості при першому ж проникненні.

але сьогодні все навпаки. я вода, а ти легені.

ти спльовуєш, бо це ненормально, нормальність інших, яка проникає в тебе. бо мені ж добре там, всередині, але не настільки, щоб розчинити твої легені в мені, в воді.

бо вся та вода, я, в моїй голові. та й твої легені також.