У раптовості вся я. Ти. Ми.

Хочу, щоб ти знав: у світі снів, коли мої очі будуть заплющені під тяжкістю буття я буду з тобою. Раптово побачу тебе, який п'є каву. Чи гуляє вулицею у пошуках затишку. Чи коли світ буде у темряві і ти будеш у пошуках світла я буду з тобою.
Буду жити - писати, слухати, плакати, думати. І раптово згадаю про тебе, омріянного тебе, який б'є мене по оголених струнах моєї душі. Пам'ятати, згадувати, ЖИТИ ТОБОЮ.

Я не сподіваюся, що це допоможе мені, чи вилікує, чи дозволить жити щасливо. Це своєрідний мазохізм, так, дорогий мій, я стала мазохісткою. Ти мене зробив такою - я отримую задоволення від цієї вистави. Кусаючи губи до крові,  буду посміхатися. Та вміло злизуючи раптову червону рідину з моїх вуст - ми будемо дихати хтивістю. Лише ми з тобою.

І ти не втичеш з отої божевільні - щоб ти не робив, я буду отримувати задоволення.

І якщо раптово ти помреш - любий, я помру також.
Від пережитої нами хтивої історії.
Від задоволення.

Я застелю наше ложе своєю гордістю та твоїми снами, щоб тобі, любий, було так солодко, неначе небо над нами стало шоколадним, а хмари у ньому - цукровими. Щоб нам, які втратили розум, зп'янілим безмежною ніжністю та просто, по-дитячому божевільним, зривало дах від написаної нами історії. Щоб без усіляких перепонів бачити у твоїх очах почуття, найщирішу емоцію - мене, яку ти залишиш біля себе як талісман, як сонце, що буде давати тобі життя зсередини, незважаючи на своє місцезнаходження. Як неприборкане, неосяжне, вільне море за твоїми очима буду я у твоєму мозку, зараженому свободою.

І ти обов'язково почнеш довіряти мені, адже я навчилася бути з тобою. Адже я - це ти.

І коли ти, милий, будеш помирати від отієї божевільної свободи, я буду поруч. Я буду тримати  тебе за руку та вдихати твій запах. А потім, коли все закінчиться, коли в усьому нашому світі стане темно, а море потопить всі кораблі, я помру поруч з тобою.

Адже я вже навчилася бути з тобою. Адже я - назавжди ти.

...І тоді в мене не вистачить сил навіть посміхнутися. Видавити з себе жест нещирості та внутрішньої відчуженості.

Я захочу втопитися в осінньому безмежному морі з назвою "ти". Сісти в вагон метро і їхати з тобою до тих пір, поки пластмасовий голос не скаже: "Станція Безкінечність". Перейти кордон своєї гордості і падати в пустоті твоїх обійм. Задихатися від аромату нашої осіні у тандемі з запахом твоїх парфумів. Стиснути твої губи своїми і цілувати, цілувати, цілувати до втрати свідомості. Бігати пальцями своїх тендітних рук твоєю спиною та плечима.

Але я зрадила себе. Я стала фальшивкою, любий! Я стала фальшивкою!

Я просто посміхнулася.

Ми знімемо дешевий готель зі своєю трагедією сотен шльондр. Із запахом тисяч життів. Його стіни будуть дихати стогінами, криками, насиллям, катуваннями та щастям. Мільйони дівочих душ змучувалися тут заради когось, заради задоволення чужих душ, тіл та життів.
І тоді ти обов'язково згадаєш про мене, про оголене створіння, що беззахісною тишою стоїть перед тобою. І почнеш бездумно дарувати своє дивакувате кохання з назвою "бажання". Щиро одарювати торканнями своїх пальців мій живіт, стегна та ноги. Але ніяких поцілунків.
Елітні шльондри в губи не цілуються,такі правила.

перестаньте же гостем быть
в моей дикой, живой голове!
позвольте мне как птице - ввысь!
и забыть,насколько Вы хороши!

постарайтесь привести меня в чувство!
не хочу забывать Вас, отнюдь!
Вы поймите: тяжело быть безумцем,
но оставить намеченный путь!

перестаньте же гостем быть
в моей женской морской голове!
позвольте уйти, отпустить
и забыть, как морем были во мне!

обними меня робкой рукою,
чтобы мир от нежности канул.
как жаль, что не с бесконечною мною
ты сегодня в солнце расстаял.

обними меня крепко-крепко,
чтоб не страшно было мне плыть.
так, чтоб волной незаметной
ты заставил меня в себе быть.

обними меня, море, навечно -
без тебя мне ведь не жить!
мне же любимой быть нужно.
мне же нужно кого-то любить.

Як би не закінчилася ця вистава з двома акторами, якою б не була лебедина пісня цієї трагікомедії - в неба назавжди залишаться твої листи зі знаком безкінечності замість назви, з непохитним почуттям прив'язанності - не твоєї до мене, а моєї до тебе. Я буду назавжди прив'язаною до мого моря - до тебе, який подарував мені життя, а потім, без жалю та докорів сумління, відібрав його.
Небо пограбувати, щоб людиною стати! Вибач, милий, за каламбур. З диким почуттям ненажерства, з несумісною зі життям ніжністю вкрасти твої руки на папері, ще досі теплому від дотиків думок про мене, твою рабиню. До рук потраплять квіти, які ти мені подарував колись давно. Ще тоді, коли замість моїх очей було сонце. Все це я поскладала до безмежного конверту, в якому і сама хотіла втопитися. Хватати, притискати до грудей, заритися губами та закрити очі в ейфорії, що, як хвиля океану, забирає в тебе відчуття реальності, залишаючи тільки заражений свободою мозок.
А потім, загортаючи найсолодші спогади у саван, падаєш з тієї висоти нескореного неба. І, за іронією долі, розбиваєшься об солону воду.
Свобода.

спасибо миру за глаза
и за небо у нас над головами.
как жаль, что не дал он тебя
и не задумался над Нами.

Написати б тобі пісню -
досить віршів. Хочеться, щоб дійсно
ти оголену мене втопив.
Хочу, щоб під звуки ліри
твоє тіло не знало міри.
Хочу, щоб неймовірно сильно
ти мене за волосся вхопив.
І щоб обов'язково хотів
мою закатовану дівочу душу.
Хочу, щоб без відвертих "мушу"
ти мене коханням побив.

Тебе.

Привет! Это я -
твое письмо.
Из чернил и из простуды,
из тепла и зимней стужи,
из барьеров и мостов
пришла словами я на стол.
Одета в марки и в конверт,
в бесконечный мир, рассвет,
в рисунки неба, сентября
и в много песен. Правда, я,
совсем уж честно говоря,
не умею петь. А зря!
Так вот. Чего я, собственно,
пришла?
Не о солнце, не о лете,
не о сказках, не о детях,
не о пламенных приветах
ты будешь сегодня читать.
Ты видишь, что почерк тревожен?
Что буквы совсем не похожи
на те, что белым на коже
видны только серым прохожим?
Ты видишь, что нет ни полей,
ни разметок?
Ни красных ролей? И нет на кассете
балета, вышвырнутого на показ?
Нет ничего!
Только я, лист кочевой,
написанный, разумеется, не самим собой,
заключенный, от пера больной,
пришел говорить.
Я не буду тебя коптить,
на тебе кожу ловить,-
я пришел говорить!
Руку нА сердце кладя,
или как там у вас, людей, говорится,
дай Боже вам, несчастные письма,
так безрассудно в Тебя,-
                            -в небо,-
                            -в воздух,-
                            -в море  влюбиться.

Струною стати тоненькою. Щоб кожна рука, що до мене торкається, була лагідною, немов шовк. Перебираючи і ледь торкаючись. Щоб дуже ніжно лунала мелодія, відчайдушно та гучно. З мене лунала.

Стати отою квіткою, яку дарують з найсильнішим почуттям. Найзагадковішим. І щоб там була я. Обов'язково! Як це ж без квітів? 

Нехай я буду посмішкою твоєю. Найщирішою посмішкой, що буде адресована твоїй людині. І я зовсім не ображусь, що я - не та людина, - ти не можеш, просто фізично не можеш бути закоханим у посмішку. У мене.
Ти будеш згадувати мене як найчарівніший аромат, як те, що змушує твій організм відчувати найсправедливішу реакцію. Ти будеш пам'ятати мою ідеальну ніжну білу шкіру, що на якийсь час стала твоєю, свої руки - на мені та в мені.
Ти ніколи не забудеш стіну, до якої ви - ти та подих пристрасті - притискали моє тендітне тіло. А ще у твоїй пам'яті назавжди залишаться мої нігті, що так так любили твою спину.
А я ніколи не забуду вітер, що підспівував мені своїм стогоном.
А я ніколи не забуду тебе.

Останься хоть на немножко со мной.
Мне так нужно почувствовать ад.
Мне так нужно побыть собой.
Мне так нужно почувствовать нас.

Я буду много курить,
ты будешь есть конфеты.
Я буду постоянно вопить,
ты будешь спрашивать, почему я одета.

Я буду стучать молотом
по небу, в море и в лес.
Я буду стучать тебе в голову,
чтоб наконец ты воскрес.

Мне так нужно немножно тебя!
Ну прошу, останься со мной.
Мне так нужно, на миг уходя,
хоть немножко остаться собой.

Ты, пожалуйста, будь.

Ты, пожалуйста, будь поскромнее.
Чтобы временно хоть пожить.
Видишь, уже страхом веет?
Ты постарайся меня защитить.

Ты, пожалуйста, выйди на встречу
в мою темную, долгую ночь.
И не дай им меня изувечить, -
ты мне постарайся помочь.

Ты, пожалуйста, будь потише, -
так громко пришла весна.
Ты отбери у меня силой нишу,
пока нас не погубит вода.

Ты, пожалуйста, будь поскромнее.
Потише, не нужно кричать.
Согласись, не зря ведь болеет
даже самый хороший врач.

Здається, я невиліковно хвора.
У принесеному хвилею дні,
у зачарованому небом сні,
із моїх обійм зникне море.
Ні тобі піску, ні піни,
нічого, крім задушливого почуття міри,
що так загартовує дух.
Здається, мені вже немає повітря,
що невблаганним вольним поривом
позбавляє всього. І серця, і віри
в внутрішнього Бога мого.
О, мій милий ти!
Не жалій мертвих, жалій живих.
Бо легше людові без тих,
хто знає,як піти.
Здається, я невиліковно хвора.
Здається, з моїх обійм скоро зникне море.

Скажи мне: там также холодно?
Там люди встречают рассветы?
Слушают ночь напролет кассеты?
Там собаки смотрят также голодно
на проходящих мимо людей?
Ходят ли там поезда?
Светит ли также ярко звезда? На двоих.
Люди также злы и унылы?
И у вас в небе облака гуляют мило
будто не знают друг друга? Было,
а у нас все было. И дожди, и снега,
и даже ветер-проказник, уносил меня
в места, где нет пыли. Тебя и тебя.
А скажи : там люди также жестоки?
Срезают ли они на ночь цветы?
Все также не любят мосты
Сжигая их, убегают, глаза отводя?
Скажи мне: там хорошо?
Там... Любят? Там...не один?

Я стала простодушной,
реже пишу стихи,
измеряю окном душным
лунные дни свои.

Трудно эмоции в одинокую строчку
слогать безо всякой нужды.
Дружочек,я в прочной такой оболочке
безо всякой даже мечты.

*

Я стала совсем простодушной,
реже пишу стихи,
в правду не перевожу больше
лживые фразы твои.

________________________
Безразлично.

все будет именно так.

поверь, все будет именно так:
громко закрою дверь,
на миллион замков, поверь.
кадры на пленке буду смотреть -
все и всё будут мимо лететь.
выйду замуж, сделаю вид, что не было нашего романа,
через год рожу от болвана;
дорогу буду переходить с нею.
с кем, с кем? с дочкой своею!

буду знать, каково это:
ждать встречи, но жить запретом,
как засыпать, листая лето.
письма писать, не отправляя,
жизнь неулыбкой другим отравляя.
как верить в одну лишь сигарету,
и день ото дня одну лишь кассету
прокручивать, глаза отводя.
в море купаться, воды не касаясь,
получать цветы,  не прикосаясь,
кричать "довольно" по ночам,
потому что нет нас и нам.

мне важно лишь одно:
чтоб ты увидел, на какое дно,
не жалея слов, прикосновений,
ты положил меня, без чьих либо велений.
что бывает с теми,
кто превращается в растение
от одного лишь слога, вздоха
становится бездомным, без вдоха.

а своего ничего нет.

а теперь о плохом.просто не хочу о хорошем.
холодно, пусто. в кастрюльке, мамой подаренной, совсем уж не густо.
я вот что решила! я освобожу угол в своей насквозь пропахшей светом комнате. я поставлю туда письменный стол. в вазе, подаренной маской, затерялись пустые, когда-то близкие фразы.
очень хочу сесть в угол - за стол.и представить...да, точно! я представлю степь. свободную, просторную, воздушную, ни к чему не обязывающую, подаренную тобой - ты не волнуйся, я и в этот раз тебя прикрою собой.
больше мне не нравится эта затея со столом.
я вот что лучше сделаю: я подстригусь. коротко-коротко. чтоб не мешало, слишком не грело.
на полу стояло зеркало - оно висело в холодном, одиноком,пустом углу, который я отдала столу. прядь за прядью я лишилась волос, подаренных морем, позавидовал бы даже соседний кот Барбос! взъерошим, побольше, чтоб мыслей видно не было. чтоб меня ни в ком видно не было. давайте же уничтожим меня! в первое, первое несчастное января!
нет, не то.
я хочу разукрасить стены. здесь слишком.слишком холодно - раньше хоть волосы грели. я снова одену свое пальто, которое слишком.слишком для меня велико - и да,  оно же тоже подарено! мне мной.
я пойду за красками.

если бы мне было позволено быть мной.

А у вас много мечт на один квадратный метр? Или вы совсем ненасытные - сантиметр?
а я хочу под лунным светом быть, бесконечную пачку курить.
а вы хотели бы огня?
нам же легкие не просто так даны. будем же людьми - испортим еще хоть что-то!
а знаете, какая моя мечта? спросите.
а знаете, чего я хочу?
я хочу сидеть в каком-то дешевом кафе, мне все равно, правда.хочу сидеть там с таким, знаете, странным блокнотом и писать дурацкие стишки и думать, что я Бротиган.
чтоб  под светом солнечным быть и всю ту же пачку курить.
потом пойти в туалет - слишком много кофе, да чего уж скрывать  - пива - и долго-долго смотреть в запыленное зеркало, в котором есть место только для глаз. без света, совсем никакого, без жизни и редкого, жалкого твоего привета.
а почему бы и нет? пива еще!
а, еще - музыку погромче! легкие возмущаются.
а потом, после написания очередного дурацкого стиха я выйду на улицу, в очередной раз раздраженно подумаю о пальто, которое слишком.слишком велико и куплю красивый такой конверт - самый дорогой! а последние деньги я потрачу, пожалуй, на благотворительность. ха, попались? на легкие, конечно.
в этот конверт я положу свой стих, свои ноты в дыму. но это несерьезно. я расскажу тебе об отвратительном пиве, которое я сегодня пила, о наглой официантке и о своем странном блокноте. еще о солнце - но совсем чуть-чуть. еще я сфотографируюсь в полный рост и вложу изображение внутрь. внутрь тебя, конечно.
и я обязательно, обязательно спрошу у тебя, как твои дела. общение с наглыми официантками учит манерам! но спрошу не из-за того, что мне интересно, просто человек должен выпивать минимум 2 литра воды в день.
в раздумьях глупых я сяду на кровать перед окном - она прогнется до пола - специально, чтоб в сумеречном свете одиноко курить свою сигарету.