hey man

колись я зроблю це все одним цілим, себто свої тексти, себто себе.

ну значить не сходяться наші полюси і не повторюються наші координати.

і все б нічого, і мабуть повинен вже ж був народитися новий початок, нова хвиля, нова подорож. але ні.

ти - анексія. ти паразитом сидиш в мені, і я не маю ніяких сил вилікуватися, вижити тебе з себе, вбити цю частину себе, себто знищити одне із своїх Я. може це і добре, може так треба, і через тисячу років, в іншому житті, я буду паразитом і відчую іншу сторону медалі, - але зараз я тут. 

зараз я тут, думаю собі як тебе позбавитися чи може звикнути, любити, годувати, ростити, вкладати в тебе душу, яку ти вже понадкушував з різних сторін, немов напів гниле яблуко. 

кожна твоя думка і кожен твій рух проектує модель моєї слабкісті, твоєї  нескореності і моєї  залежністі. і моєї ненавісті, яка робить мене гірше; тобто я. тобто я відмовляюся від кохання до всесвіту заради своєї ненависті до тебе, якогось там паразиту. Якогось.

..  потрібне довге абстрагування, без всіляких допінгів. навіть сигарет.

і ця шкідлива звичка, страх шукати щось нове, пропускати через себе щось інше, не своє, кожен довбаний раз повертає мене на лінію старту, чи фінішу, чи взагалі це не старт і не фініш, а якийсь трамплін. точка відліку, чи 3 година дня, чи, якщо хочеш, пологовий будинок, де народжуються мрії, плани, думки, всілякі мантри та перспектива майбутнього. та чогось ніхто не народжує теперішнє.

распишитесь-получите.

.. останні дні відчуваю себе німою. неначе німота разом з кров'ю обгортає моє тіло і наповнює його зсередини глухотою. кожна хвилина мого життя як окремий фрактал. все відбувається окремо від один одного, все не разом, і мене з ними немає. як привид.