невже в вашому житті не було таких моментів, коли хочеться зайти в кімнату,відкрити німе вікно,вдихнути запах мокрого асфальту та насупитись як небо? хочеться пройтися по кімнаті,не поспішаючи, для того,щоб відчути кожну клітинку тіла, щоб закрити очі та уявити, як стоїш під отим холодним дощем, що так хоче залізти тобі у думки та роз'їсти всі сумніви.на всю гучність включити Вакарчука, лягти на підлозі і посміхатися словам пісні,яка вливається у твоє серце.
хочеться забути про реальність,уявивши собі степ та небо.уявивши червоне та біле.уявивши тебе.
а взагалі - найрезультативніше - не відчувати.хоча б на деякий час,який постійно,як паразит, їсть тебе зсередини.
і тоді добре.
казати, що мені погано зараз - це збрехати.краще,ніж зараз,поки що не було.але життя - підла скотина,що так любе обпекти тебе як сонце.тоді пече все,кожа червоніє і ти все думаєш, що його зробити, щоб полегшало.
самокопання - найжахливіша річ у цьому житті.адже ти починаєш бачити свою наскрізь гнилу душу, розумієш свої вчинки та їх наслідки.а найбільше я боюсь наслідків.страх всього мого нікчемного життя.наслідки - це моя совість, яку заривали дуже погано і яка є моїм особливим гостем.
жалкуючи про щось, я розумію, що це допомагає.багато вчинків зроблено і ніколи не будут рецедивами.так,на мою думку,і будується життя.на вчинках та їх наслідках.на помилках, які ріжуть легені і вкінець життя тобі важче і важче дихати.та мабуть під кінець життя від легенів залишається лише спогад.
ти вже тоді навіть не спиш, бо боїшься задихнутися.
..задихнутися від отого повітря, що наповнює твої неіснуючі легені.
