Написати б тобі пісню -
досить віршів. Хочеться, щоб дійсно
ти оголену мене втопив.
Хочу, щоб під звуки ліри
твоє тіло не знало міри.
Хочу, щоб неймовірно сильно
ти мене за волосся вхопив.
І щоб обов'язково хотів
мою закатовану дівочу душу.
Хочу, щоб без відвертих "мушу"
ти мене коханням побив.

Тебе.

Привет! Это я -
твое письмо.
Из чернил и из простуды,
из тепла и зимней стужи,
из барьеров и мостов
пришла словами я на стол.
Одета в марки и в конверт,
в бесконечный мир, рассвет,
в рисунки неба, сентября
и в много песен. Правда, я,
совсем уж честно говоря,
не умею петь. А зря!
Так вот. Чего я, собственно,
пришла?
Не о солнце, не о лете,
не о сказках, не о детях,
не о пламенных приветах
ты будешь сегодня читать.
Ты видишь, что почерк тревожен?
Что буквы совсем не похожи
на те, что белым на коже
видны только серым прохожим?
Ты видишь, что нет ни полей,
ни разметок?
Ни красных ролей? И нет на кассете
балета, вышвырнутого на показ?
Нет ничего!
Только я, лист кочевой,
написанный, разумеется, не самим собой,
заключенный, от пера больной,
пришел говорить.
Я не буду тебя коптить,
на тебе кожу ловить,-
я пришел говорить!
Руку нА сердце кладя,
или как там у вас, людей, говорится,
дай Боже вам, несчастные письма,
так безрассудно в Тебя,-
                            -в небо,-
                            -в воздух,-
                            -в море  влюбиться.

Струною стати тоненькою. Щоб кожна рука, що до мене торкається, була лагідною, немов шовк. Перебираючи і ледь торкаючись. Щоб дуже ніжно лунала мелодія, відчайдушно та гучно. З мене лунала.

Стати отою квіткою, яку дарують з найсильнішим почуттям. Найзагадковішим. І щоб там була я. Обов'язково! Як це ж без квітів? 

Нехай я буду посмішкою твоєю. Найщирішою посмішкой, що буде адресована твоїй людині. І я зовсім не ображусь, що я - не та людина, - ти не можеш, просто фізично не можеш бути закоханим у посмішку. У мене.
Ти будеш згадувати мене як найчарівніший аромат, як те, що змушує твій організм відчувати найсправедливішу реакцію. Ти будеш пам'ятати мою ідеальну ніжну білу шкіру, що на якийсь час стала твоєю, свої руки - на мені та в мені.
Ти ніколи не забудеш стіну, до якої ви - ти та подих пристрасті - притискали моє тендітне тіло. А ще у твоїй пам'яті назавжди залишаться мої нігті, що так так любили твою спину.
А я ніколи не забуду вітер, що підспівував мені своїм стогоном.
А я ніколи не забуду тебе.